Сьогодні відзначаємо 125 років з дня народження ЄВГЕНА МАЛАНЮКА (1897–1968) — українського поета, публіциста, критика...

Сьогодні (1 лютого) відзначаємо 125 років з дня народження ЄВГЕНА МАЛАНЮКА (1897–1968) — українського поета, публіциста, критика, літературознавця, громадсько-політичного діяча. 

Ім'я Євгена Маланюка стало широко відомим лише на початку 90-х років минулого століття, через три десятиліття після його смерті. Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною радянської пропаганди, яка причепила йому «ярлик» яскравого представника «українського націоналізму». Насправді ж він лише палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя, і «сумно» жартував, що зазнав трьох еміграцій і двох інтернувань. Любов до рідної землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядках і публіцистичному слові.

Яскравий представник національної літератури, він розцінював слово як зброю для захисту української мови, культури, державностi. Уважав, що поет, як провідник народу, повинен плекати національну свідомість: не просто зображувати якісь сентименти, а апелювати до національної трагедії (катастрофи).

Прикладом справжнього митця, здатного повести за собою народ у боротьбі за національне, для Маланюка був Т. Шевченко — «духовний Мойсей нашої нації». До носіїв національного духу він відносив також П. Куліша, І. Франка, Лесю Українку.

На думку письменника, закладені в психіці українців потяг до краси, сповідування християнської моралі, пошана до особистості, призвели до браку державотворчих мужів, людей волі, чину, подвигу. Одвічною хворобою нації він уважав брак національної свідомості — малоросійство. Хвороба ця вражає передусім інтелігенцію, тобто ту верству, що має бути мозковим центром нації. Найтрагічнішим прикладом малороса він називав М. Гоголя.

«Малоросійство, — писав Є. Маланюк, — є капітуляцією ще до початку битви. Це постійна внутрішня готовність до підняття білого прапора, до здачі на милість переможця. Цінності героїчної, незламної боротьби, вірність країні та обов’язку є для його носіїв категоріями чужими й абстрактними, незрозумілими й недоречними. Малороси завжди пишалися своїм “прагматизмом”, “реалізмом” і “здоровим глуздом”, що на практиці було тим-таки капітулянтством і гідним жалю пристосуванством. Ці особи схильні ухвалювати рішення тут і тепер, під тиском обставин, обмежуючи ними свої обрії, не вміючи мислити на історичну перспективу. Малорос за визначенням є людиною дрібною, глибоко провінційною, позбавленою творчої уяви».

Маланюк не сприймав імітацію, декламацію, патріотичну позу, барокове «здаватися, а не бути», звичку багато просторікати замість того, щоб рішуче діяти:

Будь проклята, співуча мово

Сльозавих і слизьких пісень,

Бо кожен чин пожерло слово,

Бо зміст заїла передмова

І в ніч лягає кожен день.

Малоросійству Маланюк протиставляв «мазепинство». Його носії — радикально інші українці, здатні шаблею, словом, стратегічним мисленням захищати Українську Державу. Мазепинство — «яскрава протилежність, яскраве заперечення, нещадне демаскування й найрадикальніший лік» на малоросійство.

Вийти з малоросійства можна лише через «напружене творення духовної суверенности», жорстку діагностику проблем, але без «лжепатріотичної віршографії й етнографічної патріотики», а також без «отаманщини» і «махнівщини», бо все це різні личини, якими маскується малоросійство.

За матеріалами Інститут мовознавства імені O.O.Потебні НАН України