Замальовка

 Осінь у моєму місті

    У моєму місті осінь особлива. У будь-яку пору можна відчути неповторну її красу. Завжди, коли я хочу "поговорити" з осінню, відчути її аромат, я йду на прогулянку до найбільшого парку нашого міста - імені Тараса Шевченка. Це одне з небагатьох місць, де можна по-справжньому насолодитися тишею осіннього дня, бо влітку тут майже завжди гамірно.

    Осінь... золотокоса і багата, сумна і водночас розкішна, жовтогаряча і заплакано-тужлива. Я люблю осінь свого міста.

     Вже відспівали свої веселі пісні пташки, відмедувало літо, відгуділи бджоли. Дихання вітру стало різким і холодним. Все у природі готується до спочинку, щоб потім, після морозних і сніжних днів, воднораз прокинутись і знову забуяти зеленими, червоними, білими і рожевими барвами.

    Сьогодні сумна погода. Поволі облітає листя з дерев, з шурхотом падаючи на землю і встеляючи її пухким запашним килимом. Сонце заховалось десь далеко за густими сірими хмарами. Ось-ось випаде дощ. А поки я легко, щоб не шуміти, ступаю по тому різнобарвному килиму тихими вулицями і прямую до парку годувати качок, які ще чомусь забарились і не відлетіли у теплі краї.

    З парку прямую до міського озера. І тут усе засумувало. А ще кілька днів тому яскраво світило сонечко і ніжно торкалося своїм промінням водяних хвиль, з якими весело бавився теплий, легкий осінній вітерець. Вода теж ніби насупилась, бо в ній, немов у дзеркалі, видніють кудлаті, темно-сірі хмари. Та, мабуть, вони вже захотіли звільнитися від надмірної вологи, бо холодні важкі краплі почали падати на землю, воду, листя. Заплакало осіннє небо... Природа сумує, наче людина, коли не хоче з кимось або з чимось прощатись. Їй сумно - і вона плаче...

    Ось такою буває осінь: часом грайливо-весела, а часом, як сьогодні, замріяна і сльозливо-тужлива...

©Л. Плитус, 24.10.2021